Наодинці з собою

Вперше за довгий час вирішила поїхати у подорож сама. І вже тут, в Іспанії, я зрозуміла, що зробила правильний вибір. Усамітнитися. Не втекти у самотність, страждаючи від нерозуміння мене світом і примовляючи «нічого-нічого, я сама теж можу і ніхто мені не потрібен». А поїхати у подорож з собою, в подорож до себе, прогулятися знову по залишених в міському гаморі вуличках своєї Душі, освіжити їх своїм диханням, прикрасити своєю увагою.

На самоті присутнє переживання порожнечі та самотності. При цьому перший, хто покинув мене – це я. В цьому місці ми втрачаємо енергію і бажання озиратися по сторонах, впливати на життя в собі та навколо. Втрачаємо цікавість до життя.
В усамітненні ми виявляємо присутність себе з собою, і одночасно – відкритість досвіду, який розгортається зараз навколо.

На самоті це неможливо. Неможливо бути в контакті з іншим, коли ми не ладнаємо з собою. В усамітненні ж відбувається відновлення цього контакту. Я поступово повертаю собі здатність відчувати себе ув світі, своє тіло, спостерігати, як життя впливає на мене, а я на нього, переживати все, що усвідомлюється всередині у відповідь, давати цьому бути. Не поспішати. Давати собі час.

І тут відбувається дивна річ: чим більше ми цікавимось собою, уважні до себе та до життя, тим цікавіше та уважніше життя до нас. Справжня любов завжди взаємна. Поступово, як ми зцілюємо контакт з собою, ми стаємо по-справжньому відкритим для іншого. З’являється готовність запросити його у свій простір.

Останнім часом я не могла себе змусити написати жодного рядка. Сьогодні ж, на четвертий день свого перебування тут, після прогулянки тихими, затишними вуличками Піно Де-Мар, під звуки барселонського дощу, я відчула бажання поділитися собою, своїми роздумами. Отже, політ нормальний. Набираю висоту.