Останні кілька місяців стали для мене найбільшим випробуванням за останній час на здатність витримувати, миритися, приймати. На здатність поставити певні зовнішні процеси на паузу і дати час тим, які розгортаються всередині. Спостерігати, стикатися, відчувати…
Я й уявити раніше не могла, що за такий короткий проміжок часу буду переживати таку кількість втрат, з яким мені довелося зустрітися, як у великому світі, так і в малому. І як же важливо залишитися в цей непростий момент в контакті з собою, своїми почуттями: болем, страхом, тривогою, всім-всім, що підіймається зсередини. З життям. З тим, що є та лишається живим, не дивлячись на все, що відбувається. У мені. У світі.
Під час короткої прогулянки сьогодні, вдивляючись у набубнявіле цвітіння дерев, вдихаючи свіжий запах листя, я з радістю виявила себе в потоці життя. У його циклічності. У його балансах. У його дуальності та цілісності. У його мудрості. У його щедрості. У ньому для всього знайдеться місце: для в’янення та процвітання, для зими та літа, для заходів сонця та нових сходів, для сумних приводів та радісних, для розчарувань і нових надій, для розставань і зустрічей. І це – завжди. І всьому є місце і свій час.
Зараз, коли стільки втрачено, всередині відлунює запитання: а що ж очікує на проявлення, на зустріч? Що просто зараз є живим у моєму житті та вимагає уваги, догляду?
У моєму тілі, діяльності, стосунках, сенсах?
Що, можливо, здається живим, а воно вже мертве? І з цим важливо попрощатися.
І, навпаки, у чому, здається, вже немає життя, а воно ще жевріє… І може туди варто додати трохи «живої води»? А що є «Жива Вода» і «Мертва Вода» в моєму житті? Як я ними розпоряджаюся? Куди та на що направляю їхні течії?
Мені подобається те, що народжується просто зараз. Усередині. У серце. І воно дуже живе й тепле.
